Штурхайки

Вас ніколи не дивувало, що часом на тілі з’являються синці невідомо-звідки та невідомо-чому? Ніяк не пригадаєте, коли це встигли вдаритись? А чи не траплялось із вами так, що уважно дивлячись під ноги, все одно зашпортувалися? Чи, може, бувало, що речі, які ви тримали міцно-міцно, раптом втікали, наче перелякані, похапцем вискакуючи із рук?

Звісно, пригадуєте. Списочок цих підозріло дивних випадків, певне, натякне, що ви – невдаха. Авжеж, це суцільне невезіння: інші он завжди обережні й досить зграбні, з велосипеда не падають, щоденник ніколи не гублять, на ковзанці вміють кататися, цуценят у подарунок отримують...

Ой, невже знову спіткнулися? Отже, вважаєте себе невдахою. Я хочу розповісти вам про хитрющих та вельми підступних істоток – штурхайків.

Вперше зіткнувся із ними в дитинстві. Хлопчаки із двору тоді покепкували з мене: заманили до підвалу і зачинили там на годину. Коли вибрався, я, обурений та насуплений, пішов геть, розмахуючи кулаками. У спробах не звертати уваги на їхні гидкі смішки, бубнів під ніс хвацькі погрози:

– Ото вже той Сашко, хай начувається... Ну я йому...

Штурх!

Захопившись думками, я й не помітив, що тротуар закінчився, і ледь не впав, провалившись ногою поза його край. Добряче труснуло. Не люблю дурне відчуття, коли випадково пропускаєш сходинку. Нутрощі наче підстрибують у дикому танку, а мороз по шкірі, ніби у глибоченну вогку яму впав.

Тоді я, звісно, не почув тихенького гиготіння та невдовзі продовжив вигукувати прокльони.

Дійшовши до під’їзду, почав смикати спортивну куртку та шукати у кишенях ключі. Кільце міцно зачепилося за нитку, не відпускаючи зв’язку, неначе раптом вона злякалась замкової шпарини і потребувала захисту.  

– А хай йому грець!

Штурх!

Двері раптом відчинилися і боляче чиркнули лоб.

– Ой! – зойкнув я від несподіванки.

– Вибачте-е-е... Ох, малий, ти що, прямісінько під дверима став... Дуже болить? – запитала Оленка, одинадцятикласниця з четвертого поверху, та співчутливо зітхнула.

Я лишень простогнав, не маючи жодного бажання розмовляти, й попрямував додому, потираючи ушкоджене місце. Про невдачу чув не раз, але щоб так одразу й жорстоко – це переходило будь-які межі. До того ж, згадав, що зранку розілляв майже увесь кухлик чаю, коли ніс його до столу. Найбридкіший день!

Ці випадки мене насторожили та змусили задуматися: чому так відбувається? В розбурханій дитячій уяві «просто збіг обставин» виринув у вигляді гидливих тварючок, брунатних й лускатих, з велетенськими очиськами, що хихотіли й потирали слизькі ручки, плануючи ще одну мою невдачу.

Поступово я згадував усе більше і більше прикрих випадків, коли раптом ррраз! – і боляче. Щоразу, коли подібне відбувалося, я дратувався. Справа здавалася серйозною: тут точно не обійшлось без стороннього втручання. От тільки хто на таке здатний? Намагаючись відкинути якнайдалі із думок образи іншопланетців, які проводили експерименти заради розваги – чужі невдачі приносять найбільшу втіху, – я вирішив дізнатися, що коїться насправді.

Наступного дня радів, забувши про негаразди, адже тато мав повернутися з відрядження й привезти іграшку, про яку я довго мріяв. Впевнено крокуючи сусідськими дворами, марив блискучою яскраво-червоною фігуркою супергероя, що невдовзі опиниться в моїх руках. «Та хлопці оскаженіють», – задоволено вишкірився я, уявляючи їх здивовані та заздрісні мармизи.

Штурх!

Раптом я спіткнувся та полетів прямісінько коліном у калюжу. Знову! Та це точно чийсь кепський жарт! Думка про підступні плани прибульців охопила мій мозок іще міцніше.

Отже, дивина відбувається не лише тоді, коли набурмоситись, але й якщо дуже задерти носа... Але хто ж за цим стоїть?

Відповідь я вирішив дізнатися із вуст наймудрішої та найбалакучішої людини, яку на ту мить знав, – бабусі. Отож, приїхавши гостювати до неї у село та дочекавшись, коли буде така нагода – пізній вечір та ніяких справ, окрім вишивання та пиття теплого молока, – я обережно зачепив тривожну тему.

– А-а-а-а, – з повним розумінням протягнула вона, затягуючи вузлик на товстій ворсистій нитці. – Та то є штурхайки.

– Хто-хто? – примружившись, перепитав я, однак бабця лишень посміхнулась тонкими, оточеними рисочками зморшок вустами й нічого не відповіла. Дивно, зазвичай вона із задоволенням розповідає запаморочливо цікаві історії.

То було щось дійсно нечисте...

Іншого дня, опинившись у хаті на самоті, коли бабуся пішла навідатися до сусідки, я почав розмірковувати й прийняв рішення хай там що впіймати негідників. Можливо, потрібно лишень змусити боягузливих поганців виявити себе? Тож я заговорив:

– Агов, штурхайки, чи як вас там... Де заховались, га? Я знаю, що ви тут... – нічого не відбулося. Паскудство, як каже бабця, коли надто розлютиться. Та я відчув проблиск ідеї. – Дурники-дурники! Ви просто нікчеми!

Штурх!

Вигукуючи до невидимих істот, я поводився, наче божевільний, навіть оскаженіло розмахував руками. Врешті решт, задів правим зап’ястком шафу: кісточки пальців ніби покуштували окропу, а по тілу пройшлася стрімка хвиля струму. Та я знайшов в собі сили не видавати біль на втіху бридким створінням. Та й головне, що спроба вдалася: штурхайки видали себе цим поштовхом.

– Я все знаю, негідники, – тупнув ногою, аби здатися більш грізним.

Отакої – впав, як ото хтось вниз потягнув. Куприк запік од болю, очі мужньо боролися з тим, щоб не випустити сльози, які так і норовили бринути, та я не мав жодного бажання відволікатися.

– Ага, я вас викрив, підлі боягузи! Та покажіть вже себе! – так і сидячи на підлозі, я почав водити над клаптевим килимом руками, наче загубив окуляри, з надією намацати причину дрібних нещасть. Це, звісно, аж ніяк не допомогло б. Але ж ні... Я неочікувано відчув дотик, задів щось великим пальцем.

Тепер вже не махав руками, а хапав пусте повітря то там, то там, намагаючись вловити ймовірного штурхайчика.

Мене перекинуло животом донизу, у плече щось впиралося. Я зробив вигляд, що здався під таким натиском, а сам хвацько накрив долонею невидиме створіння. Воно дійсно було живе! Крихітна тендітна істота вовтузилась в руці, намагаючись вирватися. Крихка, як грінка. Тому я не дусив надто сильно, боячись, що штурхайко розсиплеться, як печиво.

Підла тварючка скористалася моїм поступом й встромила гострі, як голка, зуби у шкіру біля нігтя. Пальці від несподіванки та різкого нападу розчепірилися, й створіння висковзнуло із долоні. Я впіймав краєм вуха ледь чутне глузливе пирхання.

Малі падлючки потупцяли собі геть, а я зостався переможеним. І хіба не дивно: настільки більший за них та не впорався у битві? Слабко. Слабко і невдаха. А ці штурхайки й далі тероризуватимуть підступними вибриками – їх не зупинити.

Зневірившись, я вийшов на ґанок, сів на нижні східці й понурив голову. Цих бридких істот не впіймати, і надалі вони зіпсують усе життя.

– Гей-но! – гукнула бабця. Вона відчинила хвіртку й причовгала до мене. – Що си стало, малеча?

– Я невдаха, – зітхнув я, обдаючи теплим повітрям кулаки, якими підпер щоки.

– Не біда ж? Либонь, хтось так і хоче, аби ти себе таким вважав, га? – вона ласкаво розтріпала мою чуприну і ступила до хати. – Ходи обідати.

І тут мене осяяло. Це ж справді винні не штурхайки, а я сам! Хто бундючився, як індик, хто шепотів погрози хлопчакам із двору, хто обзивав усіх навколо дурилами? То все мої думки! Й не помітив одразу, як невдачі зробили із мене нудного злюку...

Зіскочивши зі сходинки, я вибіг на середину подвір’я. 

– Штурхайки, маленькі, пробачте! Це я дурник, я! Ви хотіли показати, як не можна робити, провчити. А я не зрозумів...

Готовий поклястися, писклявий голосочок тоді щось задоволено промовив невідомим мені говором.

Трішки пізніше я виніс шматочок теплого хлібу, розламаний на крихти. Сміливо на ґанку присів та витягнув долоню із пригощаннями.

– Не бійтеся, малята. Не скривджу вас.

Я не рухав рукою, та й вітру не було, а крихти чарівним чином зіскочили й розлетілись у різні сторони. А тоді відчув, як щось маленьке тицьнуло мені у палець.

Ги-ги-ги.

Опустив долоню до землі, по ній пройшлися крихітні, здається, волохаті лапки. Я намацав подушечкою пальця голову дивного створіннячка. Воно вмить зіскочило з руки.

Я посміхнувся.

– До зустрічі, штурхайки.

З того часу я дуже тішився таким знайомством, адже похвалитися дружбою із настільки бешкетними, хитрими та непомітними істотками може далеко не кожен.