Вітальня була сповнена розслабленого гамору учнів, які у вечір п’ятниці могли нарешті забути про домашні завдання. Десь між кріслами з червоного оксамиту прослизнув чийсь чорний кіт, махнувши пухнастим хвостом. Полум’я в каміні весело тріскотіло, створюючи у спільній для всіх ґрифіндорців кімнаті домашній затишок.  

Деякі молоді особи були зайняті обговоренням початку навчального року чи останніх пліток, дехто виявився втягнутим у чергову партію у вибухові карти, хтось нарікав на учителів. Декілька учнів тихенько почитували книжки, час від часу піднімаючи голови та посміхаючись у відповідь на зловлені краєм вуха жарти, від яких уся вітальня час від часу заходилась несамовитим реготом.

До вежі гуртожитку увійшла зграйка першокласників, в яких пересування займало трішки більше часу. Проте не з тієї причини, що всі вони були настільки неуважними та схильними заблукати, а через те, що лишень не зовсім звикли жити у замку. Вони захоплено зупинялись, помічаючи цікаві події на картинах, часом розважалися, граючи на пересувних сходах. А чи просто вешталися коридорами, з усією юною пильністю вивчаючи закутки будівлі, яка стала для них домом на найближчі сім років.

Проте серед цього гурту знайшлась одна похнюплена постать, якій настання вихідних, схоже, не приносило ніякої радості. Чорнявий хлопець увійшов через портрет Гладкої Пані останнім, дивлячись засоромлено й не вище рівня колін інших ґрифіндорців. Рудоволоса дівчина від’єдналась від гурту та щось йому прошепотіла, та він лишень похитав головою. Розі, втішання якої Албус й слухати не хотів, стиснула плечима та важко зітхнула, повертаючись до подруг. Наразі він хотів поговорити, але не з нею.

– Агов, братику! – пролунав дещо насмішкуватий голос. Але за мить змінився на більш занепокоєний та навіть турботливий, оскільки на привітання не відповіли. – Що з тобою? Все гаразд?

Тепер хлопчик нарешті підняв голову та озвався:

– Джеймсе! – він рушив до брата, теж чорнявого, та сів на щойно звільнене на дивані місце. В очах першокласника промайнула тінь небаченого розпачу. – Я… я… мені так соромно про це казати…

– Ну ж бо, що трапилось? – старший син Поттерів нахилився ближче до молодшого. Погляд набув серйозності.

– Мені призначили покарання, – пригнічено промовив Албус.

Декілька секунд Джеймс мовчки витріщався на першокласника, а тоді відкинув голову й вибухнув реготом.

– Не смішно! Це не просто якесь там покарання, – обурено продовжив молодший брат. – Я отримав його на уроці захисту від темних мистецтв!

На обличчі хлопчика читалося два слова: «це кінець».

Старший здивовано обмінявся поглядами із друзями навколо каміна, які уважно дослухалися до історії родини знаменитих Поттерів. Тоді він розгублено скуйовдив собі волосся й відповів з лагідною посмішкою:

– Отакої. Ну що ж, мої вітання, братику. Сподіваюся, тебе не змусять чистити нічні горщики в лікарні без жодних чарів, – Джеймс добродушно поплескав Албуса по спині. – То що ж таке ти утнув?

– А можуть і таке призначити? – спантеличено запитав першокласник. – Пан професор сказав, що я муситиму завтра прибирати в кабінеті, – він знизав плечима. – Ну… я… я не хотів. Справді. Це сталося випадково. Коли нам розповідали про закляття, я не міг слухати, тільки й думав про те, що доведеться чаклувати вже так швидко, і… все одно зробив усе не так. Щось наплутав… І вибухнула шафа! Двох рейвенкловців зачепило через мою неуважність. Та дурість.

Джеймс Поттер ледь стримувався від сміху, тим часом деякі його товариші все ж розреготалися.

– Так! Смійся! – образився новачок. – Тобі ж ніколи не призначали покарань, а я схопив його, ледь почавши вчитись.

Цього разу старший брат покотився зі сміху разом зі своєю компанією.

– А ми й не знали, який ти чемний хлопчик, Джиме! – глузливо вишкірився широкоплечий Едді, капітан ґрифіндорської квідичної команди.

Албус збентежився й невпевненим голосом перепитав:

– Ти ж не отримував покарань, правда? Ти ж сам мені сказав…

– Авжеж, – грайливо прощебетала білява третьокласниця, кинувши уважний погляд на Джеймса.

Хлопчина зовсім зашарівся. Болісне хвилювання та глибокий смуток розпорошувалися з кожною хвилиною ще жахливішою кригою у грудях. Як розповісти про це батькові? Одному з найвидатніших чаклунів, який прославився боротьбою із темними чарами? Як зізнатися, що не здатний бути гідним сином, що занадто дурний та геть нездібний? Він уявив, як наповнилися розчаруванням татові смарагдові очі, та почув примарний голос: «Ну, нічого, синку. Ми й не покладали на тебе особливих надій».

– Так, друзі, вибачайте, але нам з братиком не завадить трохи приватності, – старший схопився з місця та кивнув Албусу.

Вони відійшли до вікна й опинилися у смужечці сутінкових залишків світла.

– Послухай, малий, – в карих очах зникла насмішка, натомість з’явилося розуміння, – я знаю, ти хвилюєшся через те, що не хочеш розчаровувати тата. Так, це його улюблений предмет, так, ти хочеш бути в ньому найкращим, звісно. Та це всього лиш дурнувате покарання за не менш дурнуватий вчинок.

– Але ж… – почав було молодший брат, але Джеймс поклав йому руку на плече, зупинивши.

– Минуло декілька тижнів, а ти гадав, що вже зможеш чаклувати, як Мерлін? – він рідко коли говорив так серйозно та зовсім по-дорослому. –  Албусе, тобі ще вчитись і вчитись. Наступного разу все вдасться, тільки не засмучуйся. Це всього лиш початок. А попереду – багато перемог, якими, я впевнений, ти змусиш пишатися всю родину. І… якщо це тебе втішить, то я пожартував. Насправді я рекордсмен з кількості покарань у гуртожитку. Ба навіть радий, що мій брат іде правильним шляхом і не стане нудним зубрієм.

– То це нічого страшного? Тато не засмутиться? – допитливо закліпав очима першокласник.

– Ні, дурнику, просто отримаєш ревуна. Та й все, – схопивши обурений погляд, він додав, – це жарт.

Джеймс підбадьорливо підморгнув Албусу та повернувся до гурту друзів. Компанія ще мить помовчала, а тоді повернулася до звичного галасу й реготу.

Вперше за вечір на зів’ялому обличчі хлопчака засяяла посмішка. Тепер він почувався спокійніше. Принаймні, старший брат не вважає його нікчемою. А це вже щось.

Вранці наступного дня Албус перед покаранням завітав до Геґріда та поділився своїм занепокоєнням. Хоча розмова з Джеймсом допомогла відчути полегшення, проте впевненості ще бракувало.

– Йой, хлопче! – мугикнув лісничий, погладжуючи посивілу густу бороду. – Скілько разів твій батько приходив до мене, коли був засмучений, і я поїв його своїм чайком.

– Дякую, Геґріде, – промовив першокласник та, притягнувши до себе чималу чашку, сьорбнув. Терпкий напій теплом розійшовся у грудях, а запашний трав’янистий аромат приємно лоскотав нюх.

– Тобі не треба си хвилювати. Твій тато ніц не розгнівається. Він й сам – йой – багацько покарань відбув у Гоґвортсі. Але ж яка то файна людина, той Гаррі Поттер! А колись я його тримав такого манюнього на єдній долонці…  А оце вже ти є. І Джеймс, і Лілі. Не бійси, всьо буде файно, – він недбало розкуйовдив Албусові волосся, та хлопець ледве витримав вагу велетенської руки – здавалося, що на голову впав величезний стос книжок. 

Вийшовши з хатини Геґріда, юний Поттер вже й забув про вчорашню пригніченість. Він гордо й впевнено крокував до замку, повністю готовий відбути покарання як годиться. А потім планував написати батькові листа й розповісти про все, що трапилось. Один раз спіткнувся, проте надалі він буде старатися. А чарувати ще навчиться, обов’язково.

Зрештою, можливо, така вже доля всіх хлопчаків у їхній родині – бути трішки шибайголовами.